Ото собака!..

І коли іще на метр дощок набили,
Скакать зарікся Півень через тин:
— Доволі швендять!.. Вговорили!..
    Тепер плигать нема причин,
Лише Рябенькій вірний буду я віднині.
    Минає тиждень... Ще один...
В сімействі сварки зникли безупинні —
Сидять на сідалі, крильми тріпочуть,
Немовби тільки по весіллі,
Хоча давно обом вже голови клопочуть
Курчата на подвір’ї в зіллі.
    Отак воно було
    Мабуть би, і понині,
    Коли б Рябко, немов на зло,
    Не вибив дошку в тині.
Зігнулась шия в Півня, як дуга,
Червона борода від гніву стала сіра:
— А щоб йому не витягти із шерсті реп’яха!..
Нема дрючка на нього, бузувіра!.. —
Тихенько Півень гомонить. —
    Не вийде з нього, дзуськи!..
Не зраджу щастя я свого й на мить,
Бодай ввесь тин розіб’є він на друзки.
Хіба, що оком кину у сусідній двір...
Та боком, та бігцем, та в дірку, неборака.

* * *
А винен хто?.. Рябко, звичайно, бузувір.
Ото собака!..