Антонова межа

В саду вхопивсь за голову Антін:
— Ой-ой, дерева треба рятувати!..
    Зідрався на ослін
    І ну гілля пиляти.
Уздрівши те, збиваючи росу,
Через кущі прибігли Мотря й Тоня:
— Чи п’яний ти?.. Чи ти спросоння?..
Нащо садок чухраєш, ніби дерезу?..
— Тінисто тут. Тому гілля перенесу
Аж он туди, під гору, на осоння.
Відповідаю я за кожен пагінець,
За кожну бруньку і за жилку на листочку,
Отож не вмру, не прийде мій кінець,
    Як потом промочу сорочку.
    Ні-ні, мене не руш —
    Немає часу для потіхи:
Закінчу яблуні — візьмусь до груш,
А потім і за сливи та горіхи, —
    Антін з натуги ледве лопотить. —
Не пожалкую ані сили, ні уміння...
— Та схаменись бодай на мить,
Зведи-но очі, глянь на справу іздаля —
Який же глузд ти матимеш з гілля,
Коли воно без стовбура й коріння?..
Скрививсь Антін, оглянув скоса молодиць:
    — Нащо мені чужа турбота?..
За стовбур Клим відповіда, а за коріння — Гриць.
    Отож, нехай і переносять їх, коли охота.

* * *
Антона не запишем до нероб —
Щодня від поту мокрий в нього лоб,
Та часом клята відомча межа
В труді розумним бути заважа.