Навчила

Зять щоденно у господі лінощі пасе.
Тещу від його безділля уже всю трясе.
— Ти без діла сновигаєш, а паркан упав,
Та й курник перекосився — взяв би й поладнав.
Зять на неї скоса глипнув:
— У вас тяма є?!
А воно мені навіщо?!
Воно що — моє?!
Лише сплюнула сердега на такі слова
Та на другий день до себе зятя підзива:
— Бачиш, он димар на хаті на тонке пряде?
Треба вже новий зробити, бо, їй-бо, впаде.
Та й покрівля на сараї — на дірі діра,
Теж її перекривати вже прийшла пора.
Зять і слухати не хоче, аж дибки стає:
— А мене це не лоскоче!
Воно що — моє?!
Так вони перемовлялись ще не раз, не два.
В неї вже від суперечок пухла голова.
А невдовзі — що буває лише у кіно —
Переписує на зятя геть усе майно:
Хату, хлів, худобу, птицю, заодно й кота
(Бач, мовляв, яка у тебе теща золота?).
— Хазяйнуй тепер, синочку, — радісно мовля. —
Он корівонька на щастя привела теля,
Треба кліточку зробити.
А є й ще сюрприз:
Вже кабан своє корито геть усе погриз...
Ой, роботи, як ти бачиш, — непочатий край,
Тож віднині ти із нею в піжмурки не грай.
Зять єхидно мружить очі, пирскає в кулак:
— Це ж не ваше, то чого б то перейматись так?!