Заяча сповідь

Старому Зайцю, що весь вік дрижав,
Що все життя всього і всіх боявся,
Здалося: смертний час його настав —
Кінець, як кажуть, одстрибався!..
«Поклич, — Зайчисі прохрипів, —
І друзів щирих, і заклятих ворогів,
Хоч перед смертю скористаюсь правом
Сказати правду нелукаво
Про все, що знав, що бачив, розумів.
Скажу й помру. Що зроблять після того?
Хай не вважають Зайця за дурного
            Та боязкого».
Зійшлися звірі. Стали всі навкруг.
Наш Заєць переводить дух:
«Так от, скажу про всіх, не омину нікого:
Осел — набитий дурень, світ не знав такого;
Ведмідь — ледащо з ледацюг;
Лисиця — злодійка, судити треба строго;
Вовчиця — хай почує Вовк мене, —
Лиш він засне,
Біжить в село: знайшла Барбоса дворового...»
Наговорив старий і доброго, й лихого.
І звірі нітелень, нічого, —
                Мовчать.
Все ж так: і неподобства є, і неполадки...
Пішли ліском і гомонять,
Що Заєць прав, що треба навести порядки...
Тим часом Заєць наш, як почало світать,
Розплющує, сердега, очі...
Розплющив і лежить, — повірити не хоче.
«Я мертвий чи живий?» — ледь здужав запитать.
«Живий, живий!!! — підскочила Зайчиха. —
Ти просто утомивсь, заснув. Минуло лихо!
Тепер нам жити й жити без біди!»
    А Зайцю не до радощів! Куди!
Що вчора говорив? Що натворив, псяюха?
    Як бути? Що ж тепер?
Зітхнув сердега капловухий
І... вмер. Насправді вже помер.