Кібець і Чайка

Гроза з-над овиду, як привид, уставала.
    На синьо-чорнім оксамитнім тлі
Ізнагла стрімко Чайка виринала
І сум несла на сизому крилі.
Був зблиск. Був грім. Був смерк.
                            І хмар навала.
І пахло зливою...
            Далеко від землі,
    Немов шукаючи якоїсь кари,
        О тій порі
    В несвітській одчайдушній грі
    Розкриливсь Кібець очекарий...
І в хмари линув.
             Вище, вище — в хмари!
«Я тут, бо що мені грози удари?!
А ти?» — до Чайки мовив мимоліть.
        «Я діточок шукаю».
«Знайшла роботу у таку страхіть!
    А я втішаюсь, я гуляю,
    Бо я — літун-мастак!»
«Для чого й крильця нам тоді — не знаю.
Щоб тільки бавитись? Дивак!»
«Дітей не знайдеш і сама погинеш».
«Знайду!..»
       Відтак сяйнуло,
                  вдарив грім —
    І де гордливець дівсь по тім,
    Хтозна. А Чайку кинуло в долину...
    Засипана піском
    Десь на чужім незнанім полі,
    Прикривши зраненим крилом,
        Закляклі, охололі
    Чужі обігрівала пташенята...

        Бо — мати,
Бо що їй хизування в бурелом!