Джоконда і Наполеон

    Творінням дивним Леонардо
    Прикрасив спальню Бонапарт —
    Блюзнірство, гідне б ретрограда!
(Що ж, із мистецтвом безпардонні бонапарти,
    Та хто з них «Монни Лізи» варт?!)
«Я виграв бій! Я витяг знов щасливу карту!
    Так буде завш. І це не жарт.
Не посміхайсь дарма, мадам Джокондо! —
    Так, повертаючи з боїв назад,
Гукав щораз Наполеон Джоконді гордо. —
        Моя імперія покриє світ,
Всі пензлі світу слугуватимуть у мене!
Ти чуєш, як шумлять полків моїх знамена
Від хвиль варязьких до прадавніх пірамід?!
Хто в славі вищивсь більш? Назви його імення!
    Аттіла? Цезар? А чи Вінчі геній,
    Що звів тебе на це ось полотно?!
Не знаю рівні я на всій землі злиденній!» —
Зухвалець панував. Пив славу, як вино.
Здавалось, вік лунати похвальбі шаленій...
    Та вдарив грім Бородіно —
    І впав додолу талиський ківер...
    За знаменом хилилось знамено,
    А крижаний московський вітер
Розвіяв хміль, і чвань, і славу заодно!

    Нема імперії. Запався й слід.
    Безумець у ганьбі скінчив дорогу.
        Джоконда ж дивиться у світ
    І загадково усміхається до нього...