Чорнобривець

        З важкою-преважкою головою
        (Хоч вішайся — і край!)
        Після нічного перепою
        Прокинувся Гультяй.
    «Ну, — дума, — заробив нівроку!
    Кріпись і чергову мораль приймай!»
Потягсь, щоб виграть час, розплющив око...
    Аж голос: «Петрику, вставай!» —
Так лагідно та ніжно... Що це за морока?
    Е, друже мій, симпозіум ще той чекай —
Готуй, брат, на аналіз всі шлункові соки!
«Устань же, встань, — і в губи цмок! —
                             мій заволоко:
    Холоне страва...»
            Та невже не в сні?
        Блик оком другим — ні:
    Півлітри на столі... Парує страва...
Дружина — що таке? — весела, жвава...
    Новенька сукня... Туфельки нові...
    Ще й квітка чорнобривець в голові.
В чім річ? Уся аж світиться, аж сяє!
    Сама — не диво?!. — налива:
«Пий, дурню, пий, тріщить же голова».
Не гримає. Де — грима! В’ється, обіймає...
    Такого в сні не бачив чоловік.
    А на роботі — думає, страждає:
«Тут щось не так... Я що не вечір п’ю, гуляю,
А там... Все може бути в атомний наш вік!
А там хтось біля неї вже давно клопоче!
А дай вернусь не опівночі...»
Прийшов — цілунок на дверях опік!
Другого вечора — стріва ще краще.
На третій... Чоловік уже аж плаче:
«Не муч, скажи: це що за хитрий хід?
Коханця завела? Ізрадила? Гуляєш?»
«Ох, дурнику, забув, не пам’ятаєш?
Мені ж ти позавчора — хай один лиш квіт,
Але приніс. Уперше. За п’ятнадцять літ!»

    І чоловік таки згадав:
В ту ніч він через чийсь квітник
                           додому рачкував.