Стара Свічка

Все освітивши навкруги, немов на святі,
Із люстри Лампочка світила в сто свічок.
Веселі промені розкинувши по хаті,
Заглянула вона і в той куток,
В якому вже давно під шаром пилу
Було забуто Свічку обгорілу.
— Ти все гориш, дурне електродиво, —
З кутка озвалась Свічка дратівливо. —
Ну-ну, гори, гори, опудало бульбасте.
Горіти — то не гріх, пильнуй,
                                щоб не пропасти.
На себе глянь — уся аж побіліла.
Щоправда, й я колись отак горіла.
А я ж таки була не те, що ти:
Із воску зроблена, струнка й висока,
Тобі не рівня, бульбо товстобока.
Тебе в патрон вкрутили — і світи,
Мене ж носив хазяїн на руках.
Я не розтринькувала світло по кутках.
Хоч теж в мені була вогненна сила,
Та я цілеспрямовано світила.
Було, надвечір як мене запалять
                                              на столі,
Збігалися дорослі і малі,
Аби побути при мені якусь годину,
Бо я нагадувала людям світлу днину.
Не згледілася, як і опливла.
Світила людям, та себе не вберегла...