Знайомих кербудів я маю по службі. Давно живу з ними у злагоді й дружбі. Хороші це люди, прості, роботящі, Сердечні й уважні вони до трудящих. Та є і такий екземпляр — Мурмило. Сидить за столом грандіозне барило, Надута, бундючна личина лиха. «Добридень!» — кажу, Ані слова. Пиха! Завбільшки з поліно цигарка у роті. Що не спитаєш — «Не знаю! Потім!» «Вибачте, я вже ходжу півроку...» «А ти не ходи — і не буде мороки!» Це він зі мною отак, а інші Кажуть, що з ними у сто раз гірше. Та ось пішла чутка: уже не буде Цей самий Мурмило у нас кербудом. Правильно! Здорово! Тільки ж Мурмилу Якась звідкілясь невідома сила Плече підставляє знову і знову... Хтось може сказати: — Та це ж нетипово! Але яка тут у біса втіха? Є ще мурмила, значить, є лихо. Є ще хамлюги, є бюрократи, — Значить, на вила їх треба брати! Є покровителі в хама-Мурмила, — Значить, і їх треба брати на вила!
Ілюстрація до вірша В. Кириленка «На вила!». Художник Юрій Северин
