— Ха-ха! — Пір’їна вгору підлетіла, І вітер аж до хмар її підніс. Летить вона і бачить ліс, У нім на дубі Жолудя уздріла. — Поглянь, — йому гукає, — Тут простір — не оглянуть оком. А ти впадеш на землю одиноким, Не бачити тобі ясного світу! — Тебе, Пір’їно, сила вітру Несе, а стихне — упадеш. І десь безслідно зогниєш. На землю я впаду із висоти, Щоб дубом молодим у небо прорости!
