Синок

— Гай, гай! Чи ба, кого зустрів?! —
Гукнув один громадянин другому,
Огрядному такому, —
Ти що, сердего, захворів?
Бредеш по вулиці, немовби тать на плаху.
Чи на роботі дав якого маху?
Буває, друже, усього буває.
Ну, як живеш?
              — Живу, не нарікаю.
Посаду гарну, гроші добрі маю,
Квартира — кращої не можна вже й бажать,
Щороку їздимо у Крим відпочивать...
Так що на долю скаржитись не буду.
— А чом зажурений?
                    — Та йду оце з нарсуду,
Заяву мати подала,
Мовляв, одна... стара... дала освіту...
А син — ні допомоги, ні привіту...
Аж сльози стали на очах мені,
Як зачитав суддя оту бумагу.
— Що, жалко стало?
                     — А ти думав — ні?
Від серця ж рватимуть щомісяця сотнягу...