Хижаки і Жар-Птиця

Почув раз Вовк од кумоньки Вовчиці,
Що десь ген-ген, під наглядом Жар-Птиці,
Такий багатий край,
Такий квітучий рай,
Що й уві сні не кожному присниться.
З тих пір злодюзі в лігві не сидиться.
Спокуса — річ страшна
Та ще натурі вовчій.
І рушив він з кумою серед ночі
Крізь нетрі, хащі, лози, очерет,
Щоб справити розбійницький банкет.
Аж ось уже й жадана сторона.
— Ой, кумцю, — аж забило дух Вовчиці. —
Яка б то благодать,
Аби попанувать
На цій залитій сонечком землиці.
— І попануємо! — гукнув Неситий їй. —
За мною! Налітай! Дамо цій пташні бій! —
Шуліками на неї налетіли,
Та тільки дим пішов —
Згоріли.

Сконали хижаки — туди їм і дорога.
Та в байці є ще й тим пересторога,
Хто на свободу нашу зазіхне.
Єй-єй, їх вовча доля не мине.