Розкажу я, люди, вам Про горе Оксани. Закохалася в портрет На Дошці пошани. Тільки це ще не біда, Що сталось так швидко. А біда — портрет висить, А хлопця не видко. Потім з майстром підійшла І мало не плаче: — Що я хлопця оцього В бригаді не бачу. — Сивий майстер крутить вус У позі величній: — То, серденько, мій портрет. Правда, симпатичний? Це ще років двадцять п’ять, Як нас відзначали, І з тих пір на Дошці цій Фото не міняли.
