Зозуля

Зозуля сховалась в густім вишняку
І плакала журно на долю гірку:
— Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!
Одна тільки радість судилась мені —
Самотній кувати в оцій гущині
І солодко мріять про щастя, про славу,
В кущах нарікати на долю лукаву...
    Як тяжко, як важко родини не мати
    І щастя не знати дітей годувати,
    Прожить сиротою, вмирати самітній,
    Лягти невідомій в труні непривітній...
Ніхто не одвіда забуту могилу,
В ногах не посадить вербичку похилу,
З очей не загубить сльозинку палку...
Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку! —
    На цей журливий спів пташиний гурт, однак,
    Не виявив Зозулі співчуття:
    Як можна вік одне співати так,
    Сховавшись від життя?

Поете, друже наш єдиний!
Який душею б ти не був багатий,
А відгородишся за кабінетні стіни —
Ми матимем пусту Зозулю, не митця.
Пропав талант. Почнеш співати,
Немов Зозуля ця.