Шофер-анекдотист

Петру Петровичу прогулянка вдалася:
Ніс — набік, весь в крові, а фари — сліпаки,
    Колеса праві — п’яні два братки.
Назустріч — у сльозах жона Мелася:
— Що? Знов аварія? Машину знов в ремонт?
Мабуть, шофер той, клятий мастодонт,
З машиною зустрівсь, поцілувався?
    Чи на стовпець нагнався?
Відомо ж бо: балачку заведе —
Не спинить язика, не думає, не бачить,
Жене щодуху — гай гуде;
Не відчува руля, мов гончий скаче...
Чому не проженеш його, балакуна?
    — Мовчи, жона! —
Петро Петрович з усміхом говорить. —
Не раз мені було з ним горе,
Та я люблю його, веселуна:
З ним їдучи, не згинеш від нудоти:
Усю дорогу шпарить анекдоти!

У штат залізе отакий артист —
Недбайлиця, брехун, анекдотист, —
З ним миряться (такі начальству годять),
І хахоньки над ділом верховодять.