Поганки

Незадачливим абстракціоністам та всяким іншим невдалим витівникам.
Після дощу, як день удавсь погожий,
    І сонце розлило
    І сяйво і тепло,
Василик враз розцвів, як пишна рожа:
    — Татусю, ідемо в байрак?
    Ти ж обіцяв по губи... Так?
    Пішли вже з кошиками люди...
«Як, сину, обіцяв, то так і буде!» 

Назбираним грибам забув вже батько й лік,
    А син поганок кошик приволік.
Ще й хвалиться: — Гарненькі! Височенькі!
От дома поїмо! Мабуть, смачненькі? —
Сміється батько: «От дурненьке!
    Та то ж поганки! Трутина!
Поїж таких — могила — путь одна!»
    В рів кошик вивернути хоче.
    Син не дає. Сліз повні очі:
    — Не дам! Мої! Я сам збирав,
    Одну до одної старанно добирав;
В сусідського Едварка трошечки украв, —
Едвар хвалив — немає кращих в світі.
Якщо отрута це — я сам в одвіті.
Не вам боліть: як, що нам готувать!..

«Е, ні! — говорить батько. — Смішки!
За вами, малишня, ой треба пильнувать!
Вам волю дай — наварите лемішки!..»
Син не дає поганки кинуть в рів,
    Аж поки по руках —
    Трах-бах! —
    Татусьо мало не огрів.

* * *

Якщо таке не слуха батьківської ради,
Поганки в рот сує, мале-дурне,
Єй, по руках ударити не вадить.
Як виросте — удячно спом’яне,
Бо сам тоді і знатиме й побачить,
Що — погань, що — гриби добрячі.