Мундир і Чересло

Якось на сонячний веселий світ,
    Такий привітний і ласкавий,
Мундир сушить повісили на пліт,
    Де перед тим сиділи гави;
        На все село
Від нього цвіллю вже несло...
«Та що це сонцем в очі дошкуляє? —
    Мундир неквапно промовляє. —
Ага, це ти, блискуче Чересло?
    Я думав: що за диво?
    Чи зорі то малі
    Розсілись по землі,
Чи сонця шмат упав і гра вабливо?
Чи не тобі лунає пісня у садку?
    Не знаю, за яку
    Велику честь таку.
    Ось я здивую світ умить.
    Ти глянь-бо: на мені
    Вісьмірка гудзиків блистить
    І всі — мов сонечка ясні...
    Їх блиск і сонця блиск заможе.
    Куди тобі до них, небоже!»
Із посміхом ясним сказало Чересло:
— Вся суть — де блиску джерело!
Твоїй вісьмірці сяйва додала
    Пічна зола,
    Мені —
Тяженний труд у борозні!

* * *

Прекрасна відповідь ясного Чересла!
    Це тим, яким
Блиск дістається не трудом важким, —
    На них старається пічна зола.