Під сяйвом місячним в чудовім квітнику
Панич розмову вів палку,
П’янку,
Мов чарівне вино:
«Давно, Лозинонько, давно
У мене серце сохне-в’яне,
Терпіти далі сил не стане:
Я з давніх літ
Тебе люблю над цілий світ,
А ти... Взаємності не бачу!
О-ох...»
І сльози полились гарячі,
Великі, мов горох.
(А сам все ближче підступає
І вусиком за стан Лозиноньку хапає,
Сам ніжно-ніжно так зітха!)
«Лозинонько, благаю — покохай!
Молю уклінно: прихились!
До серця щиро притулись!
Хай вічне щастя неземне
Засвітить нам, як сонце весняне!»
Лозини серце — віск м’який.
Слова палкі — приваблива отрута.
Весна, мов дивний чарівник який,
Уміє накладать на ніжне серце пута
І прихилять Лозини стан стрункий...
Звінчали нашу пару солов’ї.
Зозуля накувала безліч літ.
Гриміли співами зеленії гаї,
А квіти слали запашний привіт.
Щасливим усміхається весь світ
І сонце молодість віта...
А в Панича — своя мета:
Ухопився
За Лозину,
В добру пору
Без упину
Вгору-вгору
Він повивсь,
На Лозину
И не дививсь.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Доводилось, напевне, бачить вам:
Ховаючи брудну свою мету,
Такий Панич клянеться честю і життям,
Стоїть за вірність, за любов, за красоту,
Мов Соловей, слова солодкі свище,
Аж поки міцно пустить коренище...
Тоді він топче почуття святі,
Лише б підлізти вище
Хоч на один
Щабель
В житті.
Ілюстрація Анатолія Арутюнянца до байки Микити Годованця «Кручений Панич і Лозина»
