Кіт на груші

Збитошник Кіт, що вік живе на штуках,
На грушу видряпавсь, під самим під вершком,
    А вірний друг його, Кудлатий Псюка,
Під грушею сидить і стежить за дружком.
    — Ох, любий мій! — гукає друг До Пса: —
    Іди поглянь на виднокруг —
    Невидана, нечувана краса!
(Пес думає: «Якби росла там ковбаса!»).
Вік живемо, уткнувшись в землю носом,
    Не відаєм, що там у далині,
А живимось брехливим розголосом
І думаєм, що світ весь — у вікні.
    (Зітхає Пес, мовчить,
    Про себе стиха скавучить).
Глянь: за селом — лани широкополі,
Ліс смугою побіг між зеленя,
І люди там працюють на роздоллі,
І жайворон співає в сяйві дня.
Вилазь сюди! — гукає Кіт до Псюші: —
    Послухаєш пісень, потішиш уші.
    (Пес тоскно позіхнув:
    Чого я там не чув?).
А он в селі, в дворі у Хитрого Миколи
Горить вогонь. Старий свиняку коле.
    Від щедрої руки
    Кида собакам кендюха й кишки...
«Де? Де? — Кудлатого мов хто облив окропом, —
    Ти напрям зазначи, давай орієнтир!»
    І Пес через горби, заростя, вир —
Де й спритність узялась! — помчав галопом.

* * *

    Привабна далина не вабить Пса.
Відгомону в душі у нього не знаходять
    Ні труд, ні співи, ні краса,
А кендюхи й кишки з ума відразу зводять.