Хміль і Кабачиння

    Хміль буйну вдачу мав,
Ненавидів і бур’яни, і тінь,
    Очима всесвіт обіймав,
    Душею рвавсь у височінь.
А серце радісне, привітне
    Не може буть самітне.
— Іди поглянь на обрії ясні! —
Хміль Кабачиння звав на тичку. —
Зусилля, друже, невеличке —
Зазнаєш щастя у височині! —
А Друг: — О, що ти, що ти?
Боюся відірватись від землі.
Мені страшні твої висоти,
Там всякі небезпеки злі...
Не зрадив хміль наш звичку:
Боровся, ріс, тягнувсь на тичку.
    Зелений і рясний,
    Все вище, вище вився;
    Веселий, сонячний, ясний,
Широкий світ йому відкрився...

О друзі дорогі, воликі і малі!
Візьміть у Хмеля звичку золоту:
Не відриваючись від матері землі,
Душою й головою рвіться в висоту!