Горобець скаржиться

— Повір на совість на мою:
Я заздрості у серці не таю, —
    Горобчик каже Солов’ю. —
А щось таки пече у грудях,
Як про твою я чую славу в людях.
Звідкіль у тебе пісенька така —
Багата, мудра, ніжна і дзвінка?
А я викручую, буває, язика —
Себе самого слухати противно:
Ні серця, ні ума, аж дивно... —
Всміхнувся Соловей, співати перестав:
— А ти б, голубчику, по світу політав
Та придививсь, подумав, щастя попитав,
Удачі пережив та життєві незгоди;
В лугах, лісах, на водах
Таяться радощі, та горе, та біда...
Коли ж дістанешся до рідного гнізда,
Сама поллється пісня, як вода! —
Замисливсь Горобець, надусав пір’я:
— Негоди... Горе... Дальній літ...
Ні! Кращий, мабуть, світ, —
    Моє подвір’я!

Щоб серцем слухали тебе й любили, —
Ти не вростай в траву подвір’ячка свого,
Кидайсь у вир життя на дужих крилах.
Натхнення пий із джерела його!