Тхір

П’янила пахощами гречка,
І тішив серце птичий спів.
Від лісосмуги недалечко
Тхір випадково Зайця стрів.
Вклонивсь, потиснув лапку щиро.
Спитав про настрій, про діток,
Чи має гарну той квартиру,
Та про дружину. І замовк.
А Заєць радістю співає.
Живу, мовляв, і сяк і так.
Квартиру, гарну жінку маю.
Є і морквина, і буряк.
Ростуть зайчата прудконогі
Та й сам нівроку. Жив, здоров.
— Хе-хе, аби все слава богу, —
Тхір посміхнувся і пішов.
А біля жита стрів Зайчиху,
Що вийшла з дітками якраз,
І річ повів до неї стиха,
Що Заєць — бевзень, ловелас.
Стрибає в гречку без упину
І, хоч уже солідний вік,
Бездумно зраджує дружину...
Зайчиха — в сльози. Тхір же зник.

В нас теж буває: стрів людину,
Відкрив їй душу всю, як є,
А вона вибере хвилину —
Й, як кажуть, в душу наплює.