«Зозуля»

— Гульнули гарно ниньки,
Аж в голові гуде!.. —
Опівночі навшпиньках
Степан додому йде.
Без світла в спальню входить,
Як в воду крижану,
Затамувавши подих:
Щоб не збудить жону.
Побоювання зайві —
Спить міцно дорога:
Вона у нього — «жайвір»,
Тож рано спать ляга.
Залишилось Степану
Тихесенько лягти...
«Скажу, — складає плани, —
Прийшов до десяти...»
Спить жінка-дорогуля,
Долонька під щоку...
І раптом — от пілюля! —
Із «ходиків» зозуля
Як вистрілить: — Ку-ку!
Доносить, потороча,
Що вже — година ночі!
Оце тобі й капкан!..
Жона вві сні бурмоче,
От-от розплющить очі...
Не розгубивсь Степан:
Він, мовби ніжне «люлі»,
Завмерши у кутку,
Продовжив лік зозулі:
— Ку-ку!.. Ку-ку!.. Ку-ку!..
Кукукнувши вдесяте,
Вдоволений цілком,
Ще й цокнув язиком,
Мов зачинив дверцята...

А жінка як загрима:
— Ще раз спізнись, босяк, —
До ранку за дверима
Куватимеш отак!