Красотолюб

Красиво Никифору хочеться жить.
Натурі його — все замало:
Раніше він крав, що погано лежить,
Тепер — те, що й добре поклали.
У сквері «засік» головну із окрас —
Троянди, як пломінь гарячі! —
І лоба наморщив гармошкою враз:
— Чому не у мене на дачі?!.
Вночі в тінь поставив свого «Жигуля»,
З багажника вийняв лопатку...
Й на клумбі, де квітла в трояндах земля,
Лишив покалічену грядку.
«Усе, що навколо красиве, — мені!» —
Никифор ніде не дрімає:
Пристроїв сидіння м’якеньке в човні,
Одірване щойно в трамваї.
Де вгледить щось гарне — йому аж пече:
Все тягне додому без міри,
В квартирі украдених стільки речей —
Суцільні тобі сувеніри.
В музеї поцуплена ваза важка,
Фужери — в кафе, на банкеті.
А ручку оцю одкусив з ланцюжка
В театрі, пардон, — в туалеті.
До двору припер з кладовища ліхтар.
Дві лави зі скверу добрячі...
Недавно на вулиці зник тротуар —
Й з’явився у нього на дачі...
І я вже не в силах тривогу таїть:
Щоранку, немов ненормальний,
Біжу, щоб упевнитись в тім — чи стоїть
Фонтан ще на площі Центральній?!