В село до матері, машиною своєю,
На кілька днів заїхав син.
Директор установи однієї —
Максим.
Ще й матір не обняв, як двері рип —
І на порозі дід Архип
(Колись Максиму вуха м’яв, щоб в сад не ліз):
— Запізнююсь, синок! Підкинь-но на літак! —
Ну як відмовити старому, як?
Повіз.
Вернувся, тільки сів, щоб відпочити трохи,
Коли це йде дружина кушніра —
Явдоха
(Колись Максима квашею вгощала
І все бажала, щоб великий ріс).
— Невістку, — просить, — привези
з автовокзалу! —
Привіз.
Уранці відчинились двері,
На ганку дві Ликери
Прядуть очима, щоки — наче жар
(Одну колись водив гуляти на узвіз).
— Ой підвези, — благають, — на базар! —
Підвіз.
Там на торговиці зустрів аж три Миколи
(Колись із ними він ходив до школи),
Розчулився до сліз.
А ті: — Авжеж не кинеш, забереш,
Всіх по домівках розвезеш! —
Розвіз.
Не встиг під’їхать до своїх воріт,
Як вже чекає-жде його сусід
(Колись із ним він їздив по рогіз).
— Кінчається кабанчик наш Барон,
Підкинь у ветлікарню у район! —
Повіз...
Але з району не вернувся, втік,
Сусідів засмутивши і родину...
Заїздили людину,
А жаль, хороший чоловік!
Отак воно буває у житті:
Катаються подекуди на доброті.