В село до матері, машиною своєю, На кілька днів заїхав син. Директор установи однієї — Максим. Ще й матір не обняв, як двері рип — І на порозі дід Архип (Колись Максиму вуха м’яв, щоб в сад не ліз): — Запізнююсь, синок! Підкинь-но на літак! — Ну як відмовити старому, як? Повіз. Вернувся, тільки сів, щоб відпочити трохи, Коли це йде дружина кушніра — Явдоха (Колись Максима квашею вгощала І все бажала, щоб великий ріс). — Невістку, — просить, — привези з автовокзалу! — Привіз. Уранці відчинились двері, На ганку дві Ликери Прядуть очима, щоки — наче жар (Одну колись водив гуляти на узвіз). — Ой підвези, — благають, — на базар! — Підвіз. Там на торговиці зустрів аж три Миколи (Колись із ними він ходив до школи), Розчулився до сліз. А ті: — Авжеж не кинеш, забереш, Всіх по домівках розвезеш! — Розвіз. Не встиг під’їхать до своїх воріт, Як вже чекає-жде його сусід (Колись із ним він їздив по рогіз). — Кінчається кабанчик наш Барон, Підкинь у ветлікарню у район! — Повіз... Але з району не вернувся, втік, Сусідів засмутивши і родину... Заїздили людину, А жаль, хороший чоловік! Отак воно буває у житті: Катаються подекуди на доброті.