Не у глухім бору сосновім — В одній культурній установі Дійшли аж до Директора сигнали, Що грубо із людьми поводитися стали: Вже й не здоровкаються, годі — Таке, мовляв, тепер не в моді! Директор зразу не повірив, А потім вирішив усе це перевірить. Неначе на спектаклі, на прем’єрі, Приклеїв бороду й під виглядом кур’єра Зайшов у перші двері: — Добрий день! — А там сидить солідний чоловік, анітелень, Ще й відвернувсь. Химера! «Кур’єр» у гардеробі став, Пальто секретарю подав, А той трима ще й руки: одягни, мовляв... Вдягнув, а він і «дякую» не проказав... «Е ні, — Директор вигукнув, — доволі! Для чого ж ми дітей тих учимо у школі? Маленьких учим чемності: що, де і як? Виховуєм, виховуєм, щоб потім так... Немов немає в цім ніякої потреби?» — І винних викликав до себе І лагідно, без крику, штурму (Бо про культуру слід і говорить культурно) Усе повів, що на душі було. Подейкують — допомогло.