На сірого звалилася біда: Прокинувся спітнілий на світанку, Трясеться — зуб на зуб не попада. Мов б’є ним лихоманка. Зайчиха зирк на свого молодця — На нім нема лиця. За ніч посивів, так скрутило лихо. Перелякалася Зайчиха: — Ой горенько! Ти ледь живий. — А Заєць, наче пень, стоїть німий Та лапою втирає лоба. — Ти з’їв поганого? Чи то хвороба?.. — Пропав я... Ой, пропав, — Сказав, як мову одібрало. — Я той... я кри... крити... кував. — Старенька ледь не впала: — Хто, ти? Коли? Кого? — От як здурів... його таки, його. Ле... Лева. Ще ж, дурило, Як рубонув — його й помічників — Ведмедя та Вовків, Що аж в очах їм потемніло. Мов і не гнувся перед ними вік. Стояв отак, як це, і рік: «Вовки — лихі злодії! Ведмідь, що попаде, гребе без сорома Та в’язи крутить всім. Управи-бо нема! І де її шукать, як Лев ті чорні дії Сам покрива, Для нього ми — трава!..» Так і сказав їм в очі. Як чорт тягнув за язика. Та краще б смерть, Щоб не діждав був ночі. Тепер пропав. Мене із лісу геть... — Зайчиха злякано: — Коли таке було? — Та от... Я щойно. Досі весь трясуся. — Тю, схаменись! Ти не очнувся. Ніч як убитий спав. Он тепле ще кубло. Об’ївсь капустою, от і верзлись дурниці. — Так то був сон?! Даремно я трусивсь!.. — У Зайця з радощів розширились зіниці. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Якби цей сон лиш Зайцеві отому снивсь...