На сірого звалилася біда:
Прокинувся спітнілий на світанку,
Трясеться — зуб на зуб не попада.
Мов б’є ним лихоманка.
Зайчиха зирк на свого молодця —
На нім нема лиця.
За ніч посивів, так скрутило лихо.
Перелякалася Зайчиха:
— Ой горенько! Ти ледь живий. —
А Заєць, наче пень, стоїть німий
Та лапою втирає лоба.
— Ти з’їв поганого? Чи то хвороба?..
— Пропав я... Ой, пропав, —
Сказав, як мову одібрало. —
Я той... я кри... крити... кував. —
Старенька ледь не впала:
— Хто, ти? Коли? Кого?
— От як здурів... його таки, його.
Ле... Лева. Ще ж, дурило,
Як рубонув — його й помічників —
Ведмедя та Вовків,
Що аж в очах їм потемніло.
Мов і не гнувся перед ними вік.
Стояв отак, як це, і рік:
«Вовки — лихі злодії!
Ведмідь, що попаде, гребе без сорома
Та в’язи крутить всім. Управи-бо нема!
І де її шукать, як Лев ті чорні дії
Сам покрива,
Для нього ми — трава!..»
Так і сказав їм в очі.
Як чорт тягнув за язика. Та краще б смерть,
Щоб не діждав був ночі.
Тепер пропав. Мене із лісу геть... —
Зайчиха злякано: — Коли таке було?
— Та от... Я щойно. Досі весь трясуся.
— Тю, схаменись! Ти не очнувся.
Ніч як убитий спав. Он тепле ще кубло.
Об’ївсь капустою, от і верзлись дурниці.
— Так то був сон?! Даремно я трусивсь!.. —
У Зайця з радощів розширились зіниці.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Якби цей сон лиш Зайцеві отому снивсь...