У лузі било Джерело.
Хлюпочучись по камінцях, без впину
Прозору та холодну воду до Ріки несло
І прохолодою своєю вабило людину.
І з поля Тракторист прийде,
До хвильок чистих припаде —
І легше гони йти в труді,
І світ чарівніший тоді.
Неподалік Калюжа скніла у ярочку.
На чорному багні
Хилив чортополох листочки
Та жаби голосні
Справляли хороводи.
От люди — люди обминали те багно.
Розприндилась Калюжа: — Я давно
Помітила, що справжню воду
Вони нездатні оцінить.
Пхе! Бач, з якогось Джерела йдуть пить.
А що там за вода? Б’є з глибини земної.
Спізнались би вони зі мною —
Моя упала з піднебесних туч сюди,
А тучі ті по всіх світах гуляли,
От і води
З морів далеких назбирали.
Свиня купається частенько тут,
Так не нахвалиться водою.
А квіточки які кругом ростуть!
Дарма гордують мною...
— Хвалися, губонько, хвались!
Та от дивись:
П’ють люди із потоку чистого, живого
Живучу воду. А твоя — брудна й смердить.
Отож і не приваблює нікого, —
У лузі Джерело дзвенить.
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Так і слова, що з серця чистого, ясного
Людина нам дала,
П’єш вік, немов живучу воду з Джерела.