Калюжа й Джерело

    У лузі било Джерело.
Хлюпочучись по камінцях, без впину
Прозору та холодну воду до Ріки несло
І прохолодою своєю вабило людину.
    І з поля Тракторист прийде,
    До хвильок чистих припаде —
    І легше гони йти в труді,
    І світ чарівніший тоді.
Неподалік Калюжа скніла у ярочку.
    На чорному багні
Хилив чортополох листочки
    Та жаби голосні
Справляли хороводи.
От люди — люди обминали те багно.
Розприндилась Калюжа: — Я давно
    Помітила, що справжню воду
    Вони нездатні оцінить.
Пхе! Бач, з якогось Джерела йдуть пить.
А що там за вода? Б’є з глибини земної.
Спізнались би вони зі мною —
Моя упала з піднебесних туч сюди,
А тучі ті по всіх світах гуляли,
        От і води
    З морів далеких назбирали.
    Свиня купається частенько тут,
    Так не нахвалиться водою.
    А квіточки які кругом ростуть!
    Дарма гордують мною...
    — Хвалися, губонько, хвались!
        Та от дивись:
П’ють люди із потоку чистого, живого
Живучу воду. А твоя — брудна й смердить.
    Отож і не приваблює нікого, —
    У лузі Джерело дзвенить.

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Так і слова, що з серця чистого, ясного
    Людина нам дала,
П’єш вік, немов живучу воду з Джерела.