Вмовляла Павлика Матуся: — Ану сходи, Катни мерщій, Павлусю, З криниці витягни води, Бо ніяк доварити кашу. — Скрививсь Павлусь та хліб вмина. — Еге, в криниці отакенна глибина. Я впасти можу. Буде кашель, Або і зовсім утоплюсь... — І хліб із смальцем доїда Павлусь. — Ото біда. Сходи хоч у повітку, Врубай дровець. Та тільки швидко, Смачненьким пригощу борщем. — Угу, — сопе хлоп’я. — Ось дай іще. — Що дать? — Та хліба й смальцю. — Біжи дровець врубай. — Дровець? Я можу відрубати пальці. Нащо той борщ — ти хліба дай. — А Мати: — Я на хліб боюся і дивитись — Як їстимеш, ще можеш удавитись.