Вмовляла Павлика Матуся:
— Ану сходи,
Катни мерщій, Павлусю,
З криниці витягни води,
Бо ніяк доварити кашу. —
Скрививсь Павлусь та хліб вмина.
— Еге, в криниці отакенна глибина.
Я впасти можу. Буде кашель,
Або і зовсім утоплюсь... —
І хліб із смальцем доїда Павлусь.
— Ото біда. Сходи хоч у повітку,
Врубай дровець. Та тільки швидко,
Смачненьким пригощу борщем.
— Угу, — сопе хлоп’я. — Ось дай іще.
— Що дать?
— Та хліба й смальцю.
— Біжи дровець врубай.
— Дровець? Я можу відрубати пальці.
Нащо той борщ — ти хліба дай. —
А Мати:
— Я на хліб боюся і дивитись —
Як їстимеш, ще можеш удавитись.