В сусідчине м’яке гніздечко
Підкинула Зозуля і своє яєчко.
Мовляв, та любить про нащадків турбуватись,
А я ще буду дівувати!
Присівши на дубовому сучку,
Затарабанила: «Ку-ку! Ку-ку!»
І доки щастя іншим віщувала,
Зозуленятко шкаралупу проклювало
І нумо ширше роззявляти рота,
Пищать щосили,
Аби харчі йому носили,
Про нього щоб була лише турбота!
І щоб позбутись зайвих свідків,
З гніздечка випхнуло пташат сусідки.
Усе те бачила Зозуля-мати,
Але й не думала малого зупиняти,
Бо на сусідському горбі
Нести життєву ношу легко дуже,
А спробуй, друже,
На плечі взять собі!
