В сусідчине м’яке гніздечко Підкинула Зозуля і своє яєчко. Мовляв, та любить про нащадків турбуватись, А я ще буду дівувати! Присівши на дубовому сучку, Затарабанила: «Ку-ку! Ку-ку!» І доки щастя іншим віщувала, Зозуленятко шкаралупу проклювало І нумо ширше роззявляти рота, Пищать щосили, Аби харчі йому носили, Про нього щоб була лише турбота! І щоб позбутись зайвих свідків, З гніздечка випхнуло пташат сусідки. Усе те бачила Зозуля-мати, Але й не думала малого зупиняти, Бо на сусідському горбі Нести життєву ношу легко дуже, А спробуй, друже, На плечі взять собі!