Коли настала гожа днина, Злякалась Сонця керівна Крижина! Її тримали дні зимові, Вітри холодні, стужі люті, Сніжинки, підлабузники візерункові, Готові замести сліди, щоб гнів забути! Настав розплати час. Розплакалась Крижина: — Хіба ж я винна? Вітри холодні збили з пантелику нас! Тепер я добра для Людини! — Ну, посміхнись, хоч напоказ. Зроби приємне їй хоч раз! І пам’ятатиме повік Тебе робочий чоловік! — Але Крижина ще страшніше хмурить брови І диха холодом і злом. Немає серця і нема любові, У неї крижане чоло! Я кригу не виню, вона холодна від природи кожна, Але людей подібних ще, на жаль, зустріти часто можна!
