Давненько це було... В гаю зеленому дзюрчало Джерело. Вода, мов сонячне проміння, Поїла не одне трудяще покоління. А Камінь аж синів тоді від зла: Триклята заздрість неключима Тому причиною була. — Ну як це так? — бурчав постійно Камінь люто, — Мене ніхто не хоче добрим словом пом’янути , А воду вихваляють, п’ють... Мені ж спокійно дихать не дають. Не можу витерпіть такої я образи, Я розквитаюсь з Джерелом відразу. — І плюх — на русло Джерела! Собою затулив дорогу він воді. І залишилася вода в біді. Про неї люди не забули, Взяли й той камінь відіпхнули, — Вода чимдуж побігла, потекла... А Каменю лишилася хула! Мораль тут не проста, А золота, — Живи на світі чесно, як вода!