Давненько це було...
В гаю зеленому дзюрчало Джерело.
Вода, мов сонячне проміння,
Поїла не одне трудяще покоління.
А Камінь аж синів тоді від зла:
Триклята заздрість неключима
Тому причиною була.
— Ну як це так? — бурчав постійно Камінь люто, —
Мене ніхто не хоче добрим словом пом’янути ,
А воду вихваляють, п’ють...
Мені ж спокійно дихать не дають.
Не можу витерпіть такої я образи,
Я розквитаюсь з Джерелом відразу. —
І плюх — на русло Джерела!
Собою затулив дорогу він воді.
І залишилася вода в біді.
Про неї люди не забули,
Взяли й той камінь відіпхнули, —
Вода чимдуж побігла, потекла...
А Каменю лишилася хула!
Мораль тут не проста,
А золота, —
Живи на світі чесно, як вода!
