— Далекий рік двотисячний від нас, вже літніх, Не бачить нам його, і край. Напевно, буде роком він відкрить новітніх, Досягнень, див різноманітних, І для людей як справжній рай, — Сказав Петро Івану. А той йому: — Не дайся на оману. Повітря ще для тебе досить Вода у кранах є І кисню у балонах по картках не носять, І їжу сам ти дістаєш, Та й у метро ще не так тісно, А гудзиків жаліть не варт. Із чого хліб їси — для тебе звісно, Іще не кожного дола інфаркт. Ми живемо у золотому віці. Без труднощів не обійтися і в раю. Ми пішки ходимо додому і потрапляємов сім’ю. — Петро на це розводить руки І мовить: — Молодіємо, Іване, ми з роками І фантазуємо, як плем’я молоде. Оце і щастя, кажучи між нами, Хай протилежне інший доведе! Від нас хай краще житимуть онуки, Коня війни хай загнуздають їхні руки!