Звалився Дуб під тягарем років,
Не від негоди, грому а чи бурі!
В житті пошарпали його вітри похмурі,
А він був краєві як світло маяків!
Гіллячка з Дубом разом впала
І, як дурненька, кепкувати з Дуба стала:
— У мене слава буде вище! —
І стала ... топорищем!
Старого Дуба-велетня лежачого чухрає:
— Хоч ти й найвищий був у краї,
Проте зі мною,
Твоєю рідною дочкою,
Ти був суворий,
Неласкавий,
Не раз від тебе чула я докори
За те, що схильною була до гульбищ і забави! —
І лезом гострим, не даючи спокою,
Затиснута чужою,
Користолюбною рукою,
Безжально Дуба мертвого чухрала,
Шлючи йому прокляття!
Та вмить зламалася і впала,
Мов тріска у багаття!
Хто батька мертвого картати буде
Ніколи слави не добуде!
Бо казано: якщо він неправий,
То говори у вічі, доки він... живий!
