Звалився Дуб під тягарем років, Не від негоди, грому а чи бурі! В житті пошарпали його вітри похмурі, А він був краєві як світло маяків! Гіллячка з Дубом разом впала І, як дурненька, кепкувати з Дуба стала: — У мене слава буде вище! — І стала ... топорищем! Старого Дуба-велетня лежачого чухрає: — Хоч ти й найвищий був у краї, Проте зі мною, Твоєю рідною дочкою, Ти був суворий, Неласкавий, Не раз від тебе чула я докори За те, що схильною була до гульбищ і забави! — І лезом гострим, не даючи спокою, Затиснута чужою, Користолюбною рукою, Безжально Дуба мертвого чухрала, Шлючи йому прокляття! Та вмить зламалася і впала, Мов тріска у багаття! Хто батька мертвого картати буде Ніколи слави не добуде! Бо казано: якщо він неправий, То говори у вічі, доки він... живий!