На дверях вивіска-табличка: «Хома Фотійович Гарбуз». — Вам що? — питає молодичка, І я знімаю свій картуз. Кажу, що йду, мовляв, до нього І сподіваюсь — не дарма... А секретарка мовить строго: — Вони і єсть, але й нема!.. — Посада ж «їхня» не в секреті! — Хилю розмову на своє. — Якщо він є у кабінеті, То, безумовно, значить є! У двері глянув — є! На місці! — Дозвольте! — мовлю, а Хома — Проміряв поглядом вогнистим І пробасив: — Мене нема!.. — Чого ж нема! Та що це з вами? А за столом хіба ж не ви?.. — Він мовчки плямкає губами І не підводить голови. Хоч би спитав, чого й за чим я, Чи пояснив, коли прийма! Крутнувсь і втупився очима: — Я вам сказав — мене нема! Позадкував я з кабінету, Що в нім красиве й модне все. Аж бачу — дівчина з буфету — «Перекусить» йому несе: Масивні двері в дерматині Штовха вже ніжкою сама, Та з-за дверей о тій хвилині: — Мене нема! — гукнув Хома. Спинилась дівчина й міркує (Не зна, що лає він мене!..), А на підносі чай парує, І ніжно пахне щось смачне! Зачувши нюхом ту принаду (Сальця і смажених яєць!), Хома Гарбуз озвався радо: — Я єсть, Мариночко! Я єсть! Відкривши двері власноручно, Він щось ласкаве гомонів... І стало так мені незручно, Що аж чомусь почервонів. ...Дві різні пози, дві картини! І я подумав зокрема: У кабінеті як людини — Його, мабуть, таки нема!
