Павич Надувсь, як сич, Пихатим став, задрав до неба носа, На ближніх поглядає скоса. А знаєте, в чім річ? Йому таку посаду доручили, Що він відчув всевладні сили І необмежені права: «Тут я начальство, голова!! Та я своїм колишнім ворогам Такого перцю дам, Що будуть вічно пам’ятати, Як Павича критикувати!.. Я довго панькатись не буду!» На другий день Чижа з роботи зняв, А Дятла (той завжди його «клював») Віддав до суду. Нащо таку вже працьовиту птичку, Як Синичку, І ту він «скоротив за штатом» (Вона колись його назвала бюрократом). Що самочинство це — йому й за вухом не свербіло. Собі ж до штату залучив куму — Сороку, Свою сестру, красуню сірооку, Сусідку Іволгу та Попку-земляка І, звісне діло, Заступником узяв Шпака, — Ще б пак! Йому зятьком доводивсь Шпак! Тепер кругом була «своя рука». * * * Хоч я й писав про Павича, Та влучив прямо в Кузьмича, В якого в тресті так і єсть: Земляк, свояк, зятьок і тесть. Один «не свій» у штаті є ще — Так то... вакансія для тещі.
