Урвалося терпіння в Каганця, І він відважився відверто й до кінця Про біль, і горе, і образу — Про все відразу Сказати Люстрі, що згори Звисала з давньої пори. «Сестричко, — мовив він до неї, — Мене давно чекають у музеї, Я ж експонат часів минулих! Ну, де ти бачила, де чула, Щоб у цеху у наші дні Світили Каганцем?! Не раз і говорили вже про це, Так ні — І досі виїжджають на мені. А ти? — Тобі ж зручніше з висоти! Коли б я зміг тобою стати, Залив би сонцем всі верстати. Чому ж не світиш ти, чому?» На це йому Сказала Люстра: «Світила б я, але... в патронах пусто». — «А в техбюро — нехай їм грець! — Перебиває Каганець, — Уже підряд ось кілька літ Удосконалюють мій гніт, Щоб міг ясніше я світити. Давно пора їм зрозуміти: Із Каганця не буде справжнього світила! Про це на всесвіт я кричав би, Адже ж в гнота Не та Енергія і сила, Що мають електричні лампи!» * * * Трапляються і в нас ще фахівці — Ядро розщеплене тримають у руці І все ж сидять... при каганці!
