Заледащів Рябко докраю,
Таким зробився неборак,
Що цькуй на нього зграю
Усіх навколишніх собак —
Рябко не підведе і носа.
— Навіщо?.. — помете хвостом,
Ледь-ледь розплющить очі, гляне скоса
І знову захропе під парканом.
З Рябком чимало зіпсували нервів, крові,
Та те усе пусте Рябкові.
Аж раптом налетіла буря-ураган,
Грудьми натисла на кілки дубові —
На землю впав паркан.
Рябка ураз немов би підмінили —
Гарчить, стриба,
А треба, то й щосили
Жене сусідських псів до дальнього горба.
Що ж трапилось з Рябком?
Адже були безсилі пуга і копистка.
Раніш Рябкова миска
Стояла за дубовим парканом,
А нині...
* * *
Продовжень тут нема. Нащо вони?
Адже частенько не Рябки у ліні винні —
А ті, хто зводить біля миски паркани.
