Заледащів Рябко докраю, Таким зробився неборак, Що цькуй на нього зграю Усіх навколишніх собак — Рябко не підведе і носа. — Навіщо?.. — помете хвостом, Ледь-ледь розплющить очі, гляне скоса І знову захропе під парканом. З Рябком чимало зіпсували нервів, крові, Та те усе пусте Рябкові. Аж раптом налетіла буря-ураган, Грудьми натисла на кілки дубові — На землю впав паркан. Рябка ураз немов би підмінили — Гарчить, стриба, А треба, то й щосили Жене сусідських псів до дальнього горба. Що ж трапилось з Рябком? Адже були безсилі пуга і копистка. Раніш Рябкова миска Стояла за дубовим парканом, А нині... * * * Продовжень тут нема. Нащо вони? Адже частенько не Рябки у ліні винні — А ті, хто зводить біля миски паркани.