Ведмідь від горя чорним став, Сидить і дума думоньку немилу: «Адже які он пні дубові корчував, Вкладав у труд і хист, і силу, Не шкодував ні лап, ані плечей. А Лев реве, аж чорно в нього в роті, Аж блискавиці вилітають із очей... У чому річ?.. Який недолік у роботі?.. Не витримав, спустився вниз, Де у яру трудився Лис. — Ну, як діла?.. Корчуєш?.. — Еге ж, не відстаю.. Сам Лев... Ти чуєш?.. Сам Лев учора працю похвалив мою. — Сам Лев?.. А скільки ж пнів ти видер?.. Лис скромно рота витер: — Причім тут пні?.. До них я тільки в тому році взятись маю. Усі ці дні Я тільки кору обдираю Та приберу з шляху якусь гіляку. — І це увесь твій труд?.. За що ж одержав ти подяку?.. Кори наскуб... І то, мабуть, не більш, як пуд... — Та тю на тебе, тю!.. Заціп-но рота, Чи ба — свиню підкласти захотів!.. Пусте!.. Фіксована моя робота — Я здав за місяць сто шістнадцять рапортів. * * * Тепер від Лева лайки вже и Ведмідь не чує — Відколе тріску й рапортує.