Ведмідь від горя чорним став,
Сидить і дума думоньку немилу:
«Адже які он пні дубові корчував,
Вкладав у труд і хист, і силу,
Не шкодував ні лап, ані плечей.
А Лев реве, аж чорно в нього в роті,
Аж блискавиці вилітають із очей...
У чому річ?.. Який недолік у роботі?..
Не витримав, спустився вниз,
Де у яру трудився Лис.
— Ну, як діла?.. Корчуєш?..
— Еге ж, не відстаю..
Сам Лев... Ти чуєш?..
Сам Лев учора працю похвалив мою.
— Сам Лев?.. А скільки ж пнів ти видер?..
Лис скромно рота витер:
— Причім тут пні?..
До них я тільки в тому році взятись маю.
Усі ці дні
Я тільки кору обдираю
Та приберу з шляху якусь гіляку.
— І це увесь твій труд?..
За що ж одержав ти подяку?..
Кори наскуб... І то, мабуть, не більш, як пуд...
— Та тю на тебе, тю!.. Заціп-но рота,
Чи ба — свиню підкласти захотів!..
Пусте!.. Фіксована моя робота —
Я здав за місяць сто шістнадцять рапортів.
* * *
Тепер від Лева лайки вже и Ведмідь не чує —
Відколе тріску й рапортує.
