Чого на світі не бува. Агей! Удень, щовечора й щоранку, Умощену насупроти дверей, Немов би хтось шпигав стару Ковганку. — Ні-ні, я штука все ж бо не проста. Звичайно, не якась ікона, — Замурзу-кирпу драла, як Теля хвоста, — А все ж ніхто не ввійде без поклона. Тонкий, як скіпка, чи товстий, немов барило, — Похмурий чи з усміхненим чолом, Мусій, Гордій, Панько, Гаврило Уклоняться мені і кожен, і гуртом. Хоча була огрядна й недолуга, Засумнівалась в тому навіть Піч: — Та це ж прямісінька наруга!.. Але ж у чому річ?.. Та так би і тяглась ота маруда, Якби-то не Петрусь — Ступив до хати й тім’ям об одвірок — лусь! — О капосна Споруда!.. — Схопив сокиру й долото Й підняв угору верхню планку. І з того часу більш ніхто Не шанував поклонами гнилу Ковганку.