Чого на світі не бува. Агей!
Удень, щовечора й щоранку,
Умощену насупроти дверей,
Немов би хтось шпигав стару Ковганку.
— Ні-ні, я штука все ж бо не проста.
Звичайно, не якась ікона, —
Замурзу-кирпу драла, як Теля хвоста, —
А все ж ніхто не ввійде без поклона.
Тонкий, як скіпка, чи товстий, немов барило, —
Похмурий чи з усміхненим чолом,
Мусій, Гордій, Панько, Гаврило
Уклоняться мені і кожен, і гуртом.
Хоча була огрядна й недолуга,
Засумнівалась в тому навіть Піч:
— Та це ж прямісінька наруга!..
Але ж у чому річ?..
Та так би і тяглась ота маруда,
Якби-то не Петрусь —
Ступив до хати й тім’ям об одвірок — лусь!
— О капосна Споруда!.. —
Схопив сокиру й долото
Й підняв угору верхню планку.
І з того часу більш ніхто
Не шанував поклонами гнилу Ковганку.
