Став цапки океан. Гортає тонни піни. Ось-ось до хмар допнеться угорі. Мовчать мотори, захлинаються турбіни, Повзуть по дну могутні якорі. Щомиті розверзаються безодні. І йдуть на саме дно, у глибину, Залізо, мідь, машини, зливки чавуну — Нема рятунку їм сьогодні. Усі навкіл похмурі і бліді, Смертельна всіх гнітить нудота. Лише один не кориться біді, Лише один в усмішці скалить рота. — Подумаєш — біда!.. Відкіль вона?.. Чого мені лякатися водички?.. — Пищить, щосили груди випина. — Тієї я не маю звички. Чого б і ні?.. Адже я добре знаю море це солоне — Усе нікчемне і пусте опиниться на дні, А цінне зроду не потоне. Та хто ж то він, кому ніщо і буря, й морок? З пустої пляшки Корок. * * * Коли у грізні дні слова почуєш зверхні, Поглянь: чи то не Корок плава на поверхні?..