По волі вітру пливучи по хвилі,
Дрібненька Ряска Дубу гомонить:
— Єй-єй, я заздрю вашій силі —
Чи то гроза гримить,
Чи дощ січе, чи виють заметілі,
А ви, Дуби, все цілі,
До сонця в хмарах пробиваєте вікно.
А я живу лише до першого морозу...
А там — на дно,
В багно.
Ще й кажуть: баба з возу...
Як хочеться й мені звести до неба віття!..
Відкрий, голубчику, секрети довголіття.
— Ну що ж — скажу:
Великого не треба тут уміння —
Я, не шкодуючи ні сили, ні коріння,
Оту землицю бережу,
Де виріс з жолудя-насіння.
А от коли б і я пустився рідних берегів,
То теж, як ти, в багні давно б зотлів.
