По волі вітру пливучи по хвилі, Дрібненька Ряска Дубу гомонить: — Єй-єй, я заздрю вашій силі — Чи то гроза гримить, Чи дощ січе, чи виють заметілі, А ви, Дуби, все цілі, До сонця в хмарах пробиваєте вікно. А я живу лише до першого морозу... А там — на дно, В багно. Ще й кажуть: баба з возу... Як хочеться й мені звести до неба віття!.. Відкрий, голубчику, секрети довголіття. — Ну що ж — скажу: Великого не треба тут уміння — Я, не шкодуючи ні сили, ні коріння, Оту землицю бережу, Де виріс з жолудя-насіння. А от коли б і я пустився рідних берегів, То теж, як ти, в багні давно б зотлів.