У колисці з компліментів

Лесь Дудар уже відколи
Думу дума наодинці,
Про яку й слівця ніколи
Не промовить навіть жінці:

«Інженер ти, і не з гірших,
А підвищення не чути...
На твоєму б місці інший
Вже міністром міг би бути.

А тебе не помічають,
Не дають талантам ходу...»
Раптом Леся призначають
На директора заводу.

Вголос він сказав: — Та що ви!
Краще Голуб чи Нетреба... —
А про себе так промовив:
«Це зробить давно вже треба!»

Запалився, загорівся,
До душі йому ці вісті.
Та погляньмо ж, як повівся
Цей талант на новім місці.

Був з годину доброзичним,
Чемним, чулим аж ліричним,
З півгодини був критичним,
Трохи менш — самокритичним.

Потім дещо трохи в нього
У натурі одмінилось,
І з’явилось більш такого,
Що другому і не снилось.

В кабінеті все частіше
Став директор пропадати, —
Заводським поетам вірші
Став про себе замовляти.

Од випадку до випадку
Звав на раду тих робочих,
Що сміливо правду-матку
Різали начальству в очі.

Вимагали збільшить плани,
Наполігши на резерви...
Нащо Лесю критикани,
Що сотають тільки нерви,

Що на серце тільки діють?
Що кричать отут даремне?
Він покличе тих, що вміють
Щось йому сказать приємне.

Й закрутилось біля нього
Досить різних елементів.
І колишуть Леся того
У колисці з компліментів.

Лесь уже не вдовольнявся
Прохідними похвалами, —
Більше того, ображався,
Хто звичайними словами
Скаже й добре хай про нього.

Він завжди таку промову
Досить сухо й досить строго
Обірве, як пустякову,
Оскальнеться, ніби щука,
У дзвінок закалатає,
Олівцем в графин постука,
Про регламент нагадає...

Ну, і зовсім інша справа,
Як промова та не проста,
А солодка й кучерява,
Пишна ще й золотохвоста.

Він одразу з тим подружить,
Руки згорне на животик,
Очі масляні примружить
І мурличе, ніби котик.

Наче він лежить в колисці,
Що літає аж під стелю, —
І плигають променисті
З вікон «зайчики» в постелю...

Він їх ловить і сміється,
Пнеться, верхи хоче сісти.
В мить оту йому здається,
Що добувся він в міністри...

Одного лиш не здається,
Що затишна та колиска
Незабаром обірветься,
І наб’є директор писка.