Тепер сміятимуся тільки над собою

Не раз я зарікавсь покинути сатиру, —
Боюся, що мене зваблива ця кума
На старості з людьми позбавить миру.
І це кажу серйозно вам, не жартома.

По-дружньому над кимсь, буває, пожартуєш,
В душі бажаючи йому лише добра, —
І вже привітного від нього слова не почуєш,
Уже товариш спідлоба на тебе позира.

А ще коли прохопиться на кого епіграма,
Тоді хоч не з’являйся між людьми...
Всміхнеться так, мов хоче тебе згамать
Разом з рибальськими снастями й чобітьми.

Трапляється й читач не зовсім доброчесний
(В житті мазурики колись були і зараз є!),
Такий у віршах сатиричних, безадресних
Насамперед себе і витівки свої взнає,
Він певен, що все те у нього ти підглядів.
Чи хтось тобі повідав тайкома...
Коротше кажучи, в сатирика чимало сторчоглядів,
Хоч є такі сатирики, у котрих ворогів нема...

Як бачите, тут висновки робити треба,
Бо надто вже незатишно живеться, далебі...
І я сказав: пиши лише про себе.
А інші хай на вус намотують собі.

Пиши, бо застарілих вад і пережитків
В свідомості твоїй також чимало є,
А це, як звісно, шкоди і всіляких збитків
Загальній справі нашій завдає.

Отож, проголосивши пережиткам тим війну,
Сміятися віднині над собою я почну.