Розмова Клима-колісника з самим собою

Рідко це буває з ним —
Він умів мовчати.
Раптом сам з собою Клим
Почина дебати:
— Клим артілі виробля
Пісню — не колеса,
Пройде віз — співа земля!..
Чом же наша преса
Про твої оці діла
Не напише схвально?
Правда, звісточка була
Ніби все нормально.
Я не проти, що вона,
Та статейка, скромна,
Але ж преса то стінна,
Ну, а де ж районна?
Є ж у неї свій поет
(Орган же солідний!),
Взяти й дати б мій портрет,
Віршик відповідний.
Хоч такий от: «Будь здоров,
Більше дай розгону!..» —
Й засміявся Клим: — Ти знов
Про свою персону?
Ну, а ти коли-небудь
(Іноді це треба),
Ти, кажу, візьми й забудь
Хоч на день про себе.
Уяви собі на мить —
Дивишся ти з неба,
А життя собі шумить
На землі без тебе.
Як? Без мене світ жиє?
Ненько ж моя, мати!
І волосся рвеш своє,
Коли є що рвати.
Але факт! Існує світ,
Навіть прогресує...
Значить, цілих сорок літ
Жив ти, Климе, всує!
Смішно, правда? Правоти
Ти не бійсь і трошки —
Бачиш, світ який!
А ти
В ньому вроді мошки.
І живе без тебе світ,
Жито зеленіє,
А на вишнях білий цвіт,
Сонце, вітер віє,
Райдуга після грози
Воду п’є із плеса.
Навіть є в людей вози,
А в возах... колеса.
Про твої вже, далебі,
Вмерла навіть згадка.
Що ж залишив по собі
Ти своїм нащадкам?

Пнувся вгору, дувся вшир, —
Хто ж про тебе знає?
Булькнув, лопнув, як пухир,
І сліду немає...

З кожним так бува, сливе,
І було так зроду,
Задля себе хто живе,
Не задля народу.
Так у дощ, бува, збуя
Житечко зелене...
Що це значить?
            Хто це? Я?
Ні, це не про мене.
Я маленький чоловік,
Це я знаю гарно,
Але свій короткий вік
Я живу немарно.
Хай помру в якусь я мить,
Не побувши в пресі,
Та й по смерті буду жить
У своїм «Прогресі»,
В клубі, в школі, у соші,
У ставках-озерцях —
Скрізь, де частку вклав душі
І живого серця.
Так чому ж мене не взять,
Стельмаха з «Прогресу»,
Скласти вірш, портрета дать
І в районну пресу?!
Щоб документ був, бо хтось
Поспита ж напевно:
«Жив такий?»
«Аякже, — ось!
Жив і недаремно!»