Добряга

Іван Семенович Підкова
Такий, хоч до зубів клади...
Насупроти нікому й слова,
Лише підтакує завжди.
В Підкови є своя платформа,
Про неї чули ви, мабуть:
— Завжди і скрізь рішає форма,
У ній, у формі, сила й суть!..
Людина, так сказать, критична
Мені зовсім не симпатична. —
Він шию випне, мов гусак,
І зашипить приблизно так:
— Нащо перечити? Не треба,
Здоров’я варто берегти, —
Однак все вирішать без тебе,
Нічого сам не вдієш ти,
А кинуте напроти слово
Когось вкольне або вшибе...
І хтось колись обов’язково
Згада про це й кольне тебе.
Таке стрічаєте й тепер ви,
Бо чоловік є чоловік...
Тоді нащо ж тіпати нерви?
У нас такий короткий вік!..
— А правда? — Хтось спита. —
Їй-богу,
Я в неї вірю, правда є,
Як вірю в те, що в нас дорогу
Вона сама собі проб’є.
— Нащо ж одне в одного з пращі
Дошкульним словом улучать?
З людьми взаємини найкращі
Доцільно всюди зберігать —
Тоді і все останнє буде
І для душі, й для плоті, да!
Бо добрих всюди люблять люди,
А з непокірними — біда. —
Отак філософ цей Підкова
Частенько твердить сам собі:
«От я ніде лихого й слова
Не чув про себе, далебі!»
Він задоволений собою,
Мов кіт на теплій черені:
«І людям затишно зі мною,
І комфортабельно мені».
Та й справді, при такому гаслі
Катаються, мов сир у маслі:
Пройдисвіти і шахраї,
Хапуги з вічками змії,
Що коштом нашим і держави
Золотять власні шкурні справи
Та набивають без угаву
І пельки, й гаманці свої.