Чарівниця

Веселим лугом у село,
Заплетену в одну косицю,
Весіннім вітром занесло
Оцю маленьку чарівницю.

Бджільничий технікум вона
На тому тижні закінчила,
В контору вбігла,
Мить одна —
Й рахівника приворожила.

Розглянув пильно голова
Її чистенькі документи:
— Бо, — каже, — інколи бува,
Снують усякі елементи...

Вона усміхнена була
І по-дитячому премила,
Оформивши свої діла,
Уже на пасіку спішила.

Ще де та пасіка була,
А дівчина усе вже знала.
На груди впавши їй,
Бджола
Про все, ридаючи, сказала.

Що ні туди, ані сюди
Дали їм пасічника знову.
Спішила дівчина туди,
Бо знала їх бджолину мову.

На пасіці ж такий був стан:
Один сумлінно бджіл ганяє,
Другий, Микола Басаман,
Льоток у вулику справляє.

На те, що гнівались бджілки,
Завжди була одна заява:
— Ти не зважай на пустяки,
То їхня особиста справа...

Що тут звичайна річ — війна,
Говорять гулі під очима
У Басамана і Тягна,
Помічника його, Трохима.

Махрою друзі затяглись,
Тут і насіла їх дівчина,
Їй цигарки оті здались
Не менші як по пів-аршина.

Із рук їх вирвала вона
І мовчки кинула додолу.
Микола глянув на Тягна,
А той поглянув на Миколу.

«Не може бути! Га? Невже?
Щоб так ото у їхній хаті?»
А дівчина стояла вже
У сніжно-білому халаті.

Трохим всміхався сам собі,
Микола звівсь і став у позу,
Та в гості очі голубі
Не жарт таїли, а погрозу.

— Здорові будьте, ви і ви!
Махри палити тут не можна, —
І старший кинувсь:
— Ти диви!
Кури «Казбек», ясновельможна...

— Бджола, кажу, від тютюну
Нервує, знайте хоч тепер ви.
— Бджола нервується? Та ну,
В бджоли, виходить,
Є ще й нерви?

А дівчина своє вела:
— І нерви, й серце є у бджілки,
Не терпить грубості бджола,
А також запаху горілки...

Скипів Микола:
— Це вже ні.
Яке тобі до цього діло?
Сам лікар приписав мені
Для апетиту,
Зрозуміло?

А ти взялася відкіля,
Що кидаєш мені огуду? —
Всміхнулась, наче немовля:
— Я тут за пасічника буду!

І, брови скинувши круті,
Стоїть насмішкувата трошки,
А бджоли — наче золоті
На білому халаті брошки.

І на руках, і на лиці
Зумрили, весело співали.
Микола здавсь: комахи ці
Її своєю вже вважали.

І, очі втупивши у діл,
Подавсь лужками-бережками,
Весь час одмахувавсь од бджіл
Не в міру довгими руками.

А що затримало Тягна,
Про це не скаже він ніколи.
Вона? Можливо, що й вона,
Але ж, можливо, що і бджоли.

Трохим натуру мав, як сталь,
З кишень повивертав махорку,
На другий день надів медаль
На чисту, нову гімнастьорку.

Вона помітила це враз,
Схвалила все лише очима:
— Так от, бджола, кажу, для нас, —
Звернулась ніжно до Трохима, —

Не тільки мед, запам’ятай,
Це факт, тут зайві суперечки,
А ще й високий урожай
Садів, і клеверу, і гречки.

Вона достатки нам несе,
А що було в твого Миколи? —
Трохим на вус мотав усе,
Уважно прислухались бджоли.

Своє збагнувши завдання,
Забувши про старі клопоти,
Звідтого пам’ятного дня
Дружніше брались до роботи.

Хвалили дівчину: яка!
А скільки ж ми терпіли муки...
Відчули в ній представника
Мистецтва й справжньої науки.

...На кого ж очі голубі
Хоч раз устигли подивиться,
Той всім казав і сам собі:
— Не дівчина, а чарівниця!

Лише Микола Басаман
Не міг простити їй огуди:
— Пускає в очі нам туман,
А їй знічев’я й вірять люди.

Хіба ж то пасіка,
То гроб!
Не цього клімату ці бджоли.
Вари всю зиму їм сироп,
Ще й силують ходить до школи.

Коли ж артільці восени,
Чого ніколи не чекали,
На вироблені трудодні
Медку солодкого дістали,

Коли ж та дівчина мала
На зібранні оголосила,
Що їм за літечко бджола
Сто тисяч грошей наносила,

Що сад і гречка врожаю
Дали їм більше майже вдвічі, —
То пасічницю всі свою,
Хто й раз не бачив її в вічі,

Розцілувать ладні були
(А хлопцям це частенько сниться).
Усі їй слали похвали
І звали:
— Наша чарівниця!

І дженджуристі парубки
Готові все до ніг їй скласти,
Щоб хоч на день в помічники
До дівчини ції попасти.

Один Трохим між усіма
Тримався, наче він із криці,
Хоч був, як кажуть, без ума
Від оцієї чарівниці.