Скрипка

Один Нездара мав співучу скрипку.
І хоч у гамах тямив він не кріпко,
та не вдавався дуже у печаль:
притьмом хапав смичок — і так тирликав,
що слухачам ставало просто дико
і брав усіх за скрипку щирий жаль.

Та от почув її один старий Скрипаль
й сказав Нездарі: — Знаєш що, земляче,
продай її мені. Вона за майстром плаче,
тобі ж ведмідь на вухо наступив.

Нездара крекнув, носом покрутив,
поморшився, потилицю почухав —
й продав таки. Скрипаль узяв смичка,
ослаблі струни підкрутив, послухав,
і враз — мелодія озвалася тремка
і полилася легко, вільно з хати.
Аж соловейко перестав співати
та пурхнув під віконце у садок...

Сказав Скрипаль: — Нічого голосок,
Колись із неї й кращі будуть люди,
але й тепер висе грать на ній не гріх... —
Промовив так — і вийшов за поріг...

Співає скрипка у концертних залах,
тепер для неї що не виступ — спалах!
А що з Нездара? Грати перестав?
Якби ж... Нову, бач, скрипку він дістав
і знову без жалю її терзає,
і, шкребучи потилицю, зітхає:
— От не щастить в мистецтві, як на зло:
не інструменти в нас, а барахло!