Чого боятись

У темну глупу ніч,
Як вітер й дощ, мов трясця,
З роботи пізньої
Ішла додому Настя.
Кляла слизьку дорогу —
Хай їй грець!
Й пустилась через цвинтар
Навпростець.
Старі хрести нараз,
Мов руки простягали,
І Настю раз по раз
За плащика хапали.
У Насті ноги вмент
Чавунними зробились,
Не ступить крок вперед,
Й назад немає сили.
І раптом... Це ж бува!
Є щастя безпричинне, —
Побачила у темряві
Мужчину.
До нього Настя враз:
— О, чоловіче любий,
Крізь цвинтар проведи,
Не доведи до згуби.
Уважно чоловік
На Настю зирк з-під орів
І Настю навпрошки
Поміж хрестів повів.
І ось дорога,
Світло б’є руде.
Звалився в Насті
Камінь із грудей.
Прорізавсь в Насті глас.
— Покійних так боюсь,
Що думала, крізь землю
Провалюсь.
А ви сміливець,
Серце золоте.
У ніч таку глуху
Мерців не боїтесь?
Тут провожатий
Стиха засміявся:
— Та я, як був живий,
Теж дуже їх боявся!