Дуб і його Гілка

Впав долу Дуб не силою подужаний —
Тягар років могутнього звалив!
Пройшовши бурі, злигодні і стужі,
Землі своїй він чесно відслужив!

    Гілляка з Дубом разом впала
І, як дурненька, кепкувати з нього стала:
    — У мене слава буде вище! —
    А стала... топорищем!
І вже з сокирою полеглого чухрає:
— Хоч ти й найвищим був над краєм,
    Проте зі мною,
    Твоєю рідною дочкою,
    Ти був суворий,
    Неласкавий,
Не раз від тебе чула я докори
За те, що з Вітром схильною була
До гульбищ і забави! —
    Й, затиснута чужою
    Користолюбною рукою,
Безжально Дуба мертвого чухрала,
Волаючи йому прокляття!..
    Зламалась від натуги і упала
    Простою тріскою в багаття!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Хто батька мертвого картати буде,
Собі тим слави не добуде!
Коли, буває, схибив де старий —
Йому живому
В вічі говори.